Українська література » Сучасна проза » Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш

Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш

Читаємо онлайн Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш
виняток.

– А Ґуруджі?

– Ну, хіба що Ґуруджі.

– Слухай, Ватіко. Я вже п’ять ночей стережу купальню біля палацу Ґуруджі, але Шабала так і не прийшов до мене. Можливо, є якийсь спосіб прикликати його?

– Шабала дуже старий, Джеррі. Він з’являється тепер украй рідко. Колись я бачила, як він розмовляв з Ґуруджі, але таке було, може, раз чи двічі. Тепер не ті часи, і змії людям на очі більше не показуються.

– Колись було інакше?

– Колись, коли Хануманджі ходив цією землею, змії приходили до людей. Вони товаришували, ділилися мудрістю, навіть одружувалися. Так розказували мої прадіди. Зараз Шабала прабгу – останній з великих зміїв, яких я знаю. Він дуже, дуже старий. Йому не до ігор. Гм… – Ватіка задумалася, рука її стала машинально почісувати бік. Раптом Ватіка пляцнула себе по чолу долонею. – Шива-ратрі! Як я могла забути!

– Що сталося, Ватіко?

– Напевне, ти зробив багато благочестивих вчинків у попередніх життях, Джеррі. Схоже, доля таки усміхається тобі. Сьогодні – ніч Шиви, Шива-ратрі. Це ніч, коли Ґуруджі буде проводити велике жертвопринесення і збереться багато людей. Хоча Шабала не любить натовпу, все ж на Шива-ратрі він обов’язково покаже себе! Пильнуй його як слід сьогодні біля купелі. Якщо він живий, він мусить показатися!

Ті слова втішили мене. Я подякував Ватіці за пораду. Ґуруджі збирався продовжити свою зустріч із учнями, крізь темні окуляри він бачив мене, здається, наскрізь, від чого мені хотілося загарчати. Ґуруджі, мовби прочитавши мої почуття, усміхнувся й непомітно кивнув підбадьорливо до Ватіки. Та, смиренно опустивши очі, вклонилася ґуру, торкнувшись чолом землі, і слухала далі.

Я залишив Ватіку і весь день тинявся містом без діла, чекаючи, аби скоріше настала ніч Шиви.

Того вечора в саду Ґуруджі зібралася сила-силенна людей. Всі збуджено гуділи. Після традиційної пуджі, під час якої, під гуркотіння барабанів і моторошне вигавкування мантр, Ґуруджі виливав на чорний камінь, формою схожий на гриб або палець, мед, воду, молоко, посипав його пелюстками і накидував на нього квіткові гірлянди, всі сіли на терасі біля вівтаря, й Махатмаджі став читати якусь нескінченну мантру. Серед інших людей я побачив Ватіку, яка тихо сиділа у напівтемряві й уважно слухала читця. Ми обмінялися поглядами – Ватіка виглядала серйозною, і я вирішив не докучати їй із розпитуваннями.

Була вже глупа ніч, коли я залишив людей на терасі й поплентався, втомлений та сонний, до басейну. Я нагадував собі, що не маю права заснути. Втім, спати не дуже й хотілося. Саме повітря тієї ночі, здавалось, гуділо особливою напругою – чи то від мантр, які долинали в тиші сільської ночі аж сюди, за палац, чи то, може, справді сам Шива ходив по землі, а всі від того відчували збудження й хвилювання.

Трава під ногами кишіла усілякою живністю – мишами, скорпіонами, мангустами, що прийшли до Ґуруджі на прощу. Поміж кущами шаруділи тіла кобр, і я, побоюючись їхнього гнівливого характеру, йшов стежками, пильнуючи, аби не наступити на якогось отруйного гостя лапою.

Зійшов місяць і освітив старий палац примарним, блідо-білим світлом. Пейзаж обмалювався виразно й холодно, нагадуючи від того череп мерця. Мені настовбурчилася шерсть на загривку від такої думки. Здається, тут і справді шугало ще чимало привидів, хоча, кажуть. відколи Ґуруджі оселився тут, привидів на шмашані поменшало. Від передчуття їхньої присутності у мені все похололо. Вдаючи хороброго, я потихеньку спустився до води, де переблискувало місячне сяйво. Як завжди, коли сходила повня, моє серце огортала незрозуміла туга, яка, хоч і ятрила моє серце незрозумілою отрутою, на короткі хвилини давала мені відчуття дому. Дивлячись отак на повню, я приліг на сходинці, у моїй голові проносилися образи, навіяні словами Ватіки. До мене приходив великий Хануманджі з булавою в руці, син бога вітру, чиї вівтарики я зустрічав на кожному кроці, хай би де я був. Мій розум біг у минуле. У ті часи, коли світом ходили вчені змії, вибирали собі красунь дівчат із ближніх сіл і забирали їх у палаци під землю… Йоги і святі під деревами, мудрі мавпи і горді пави, прекрасні діви і щедрі царі закружляли у мене перед очима, і я незчувся, як міцний сон охопив мене.

Я зірвався на рівні лапи, коли вже почало світати, й одразу ж почав гавкати. Незрозуміло, правда, на кого – я стояв сам, струшуючи з голови рештки сну. Над купальнею стояв туман і нічого не було видно. Аби хутчіш прокинутись, я стрибнув у воду й побрьохався в ній, освіжаючи чуття. Вискочив, обтрусився і, огледівшись, скавульнув із досади – скоро мало сходити сонце. Я вибіг із купелі сходами догори і вирішив пробігтися навколо палацу, перевірити, чи немає часом старого Шабали десь у саду.

У сірій заграві світанку я не зауважив, як наскочив на щось масивне, схоже на стовбур поваленого дерева. Перечепився лапами і впав на землю мордою. Мабуть, то Махатмаджі витяг якусь колоду та й не дотягнув до стайні?

Колода, через яку я перечепився, раптом заворушилася і поповзла кудись у кущі. Я відскочив з несподіванки і переляку. Невже?

Я кинувся бігти услід за товстою коричневою колодою, що повзла кудись геть від купелі. Перестрибуючи чагарі, я нагамався зрозуміти, де ж голова старого Шабали. Біжучи за тілом змія, я зрозумів, що той виповз спеціально, аби зробити коло довкруг вівтаря. Так чинила стара Ватіка, й так чинили інші прочани – обходили святе місце, щоб очистити душу від гріхів. Хекаючи від нетерпіння, ще не бачачи голови цього скупчення м’язів, роздивляючись на ходу дивовижні коричневі візерунки, що вкривали спину змія, я оббіг капличку з вівтарем разом з ним. Голова його все ще ховалася від мене, і я зрозумів, що, мабуть, не встигну перегнати цю махину, і з відчаю загавкав:

– Шабала прабгу! Зачекайте, Шабала прабгу!

Папуги, що вже чистили пір’я на вершечках дерев, злякано здійнялися у повітря. й зграї зелених птахів запістрявіли в помаранчевому небі.

Рух змія припинився, і я, скориставшись паузою, вибіг до купальні перед палацом. Там, серед туманів, завмерши над самою водою, повисла невеличка голова змія, обрамлена розкішним капшуком. Я оторопіло дивився, як голівка на довгій шиї підіймається від води й наближається до мене – спершу одна, потім друга, потім третя. Голови, побачивши мене, завмерли в повітрі. Тіло змія, шелестячи в траві, мокрій від роси, скручувалося у кільця, підтягуючи хвоста все ближче до купелі, аби сховатися під водою. От-от з-за обрію мало з’явитися сонце.

– Шабала… – сказав я, відхекуючись і водночас вклоняючись змієві.

Відгуки про книгу Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: